Народна педагогіка про трудове виховання дітей дошкільного віку.
Уся народна педагогіка ґрунтується на праці. За народною оцінкою праця- першооснова життя суспільства, головний засіб створення матеріальної і духовної культури („Без труда нема добра”, „Праця людину годує, а лінь – марнує”). Емпіричний досвід переконує, що найкраще дитина засвоює необхідні знання, вміння і навички в практичній діяльності, яка виявляється спочатку у формі гри. Правильно організована праця нагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток („ Щоб людиною стати, треба працювати ”, „ Хто багато робив, той багато знає ”, „У праці краса людини ”) відвертає від поганих думок і вчинків.
Виховна сила праці настільки велика, що її важко переоцінити. Тому найбільшу’ кількість крилатих висловів кожен народ присвятив саме праці. У народі кажуть, якщо хочеш мати в своїй сім’ї виродка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав іх можливості працювати. Неробство неодмінно веде до нещастя. („Від неробства до злочину один крок”, „З ледарями поведешся – горя наберешся”). За народними першознаннями тільки той може бути щасливим, хто працює („Щастя не в хмарах ховається, а працею здобувається”, „Ледачий не буде щасливий”). Народ ніколи не відривав щастя від праці, навіть тоді, коли праця була для нього прокляттям. Любов до праці, уміння працювати є найкращою спадщиною, яку батьки можуть залишити своїм дітям, і, якщо в середовищі трудівників не існувало проблем батьків і дітей, то здебільшого, завдяки тому, що їх згуртувала праця, Люди праці бачили в дітях свою майбутню зміну, спадкоємців, помічників і годувальників. Навіть про вік сина селянин звичайно відповідає: ’’Та вже пастушок, погонич, робітничок, косар”. Праця найвище мірило цінності людини. Обравши своїм провідним гаслом принцип „Хто не працює, той не їсть”, народна педагогіка бореться за реалізацію його на практиці. Праця в ній є першою необхідністю і обов’язком кожного. Народні традиції родинного виховання відображають жагуче прагнення батьків до того, щоб забезпечити якомога вищий рівень трудової підготовки дітей, збудити в молоді, які психологічно, так і морально, постійний потяг до праці, причому такий сильний, щоб вихованець соромився власного байдикування, обурливо ставився до ледарів і нероб, в умовах бездіяльності почував себе ненормально, що навіть в уяві не допускав собі такого, що можна жити не працюючи.
Народна система трудового виховання дітей в сім’ї багатогранна. У загальній трудовій атмосфері сім’ї навіть народження дитини розглядається як поява на світ майбутнього працівника. В Україні побутував звичай, за яким повитуха відтинала новонародженій дівчинці пуп до гребеня, щоб вміла добре прати, а новонародженому хлопчикові – до сокири, щоб був добрим майстром. Пупок засихав, його зберігали в різьбленній скриньці, яка лежала в скрині. А коли дитині час було йти до школи, їй давали свій пупець розв’язати, щоб розум не був зав’язаний.
Як бачимо, українська родина етнопедагогічно однаково високо цінить, як фізичну, так і розумову підготовку дитини до навчання в школі.
У трудових родинах працюють всі без винятку, крім тяжкохворих, діти допомагають трудитися батькам, батьки не можуть у своїй праці обійтись без дітей; як тільки дитина навчилася нести ложку від тарілки до рота, вона працює – не для того, щоб потренуватися в праці, а тому, що ніхто з людей, які оточують дитину, без праці не уявляє собі життя. За розпорядком господарських робіт слідкував батько, який щовечора підсумовував зроблене і давав доручення кожному членові сім’ї на наступний трудовий день. В дитячій праці строго враховувались вікові можливості. Це можна прослідкувати на пастухуванні:кури, гуси, вівці, поросята, корови, коні. Але до випасання коней залучались лише хлопчики. Народна педагогіка враховувала стать дітей.
Трудове навчання і виховання в народній педагогіці умовно можна поділити на три етапи: вступний або ігровий (від 2 до 6-7 років), помічний або визначальний (7 – 15 років) і основний або завершальний (від 15 до 20 років).
На першому етапі, протягом 2-3 років, дитина за правильного виховання набуває деякої самостійності (в їді, роздяганні, вмиванні), засвоює правила користування предметами та елементарні норми поведінки, і, звичайно, вступає в працю психологічно, засвоюючи слова „праця”, „працювати” в основному через такі ефективні виховні засоби, як колискові пісні, пестушки, утішки, різні заклички, в яких славиться праця („Ой люлі-люлі, бай), „Ладусі”, „Сорока- ворона”, „Кую-кую чобіток”. Персонажі в них наділені здебільшого казковими, барвистими рисами, привабливими для малят. Візьмемо хоча б цикл колискових пісень про котика, які закликають котика працювати – дитину колисати, дрова рубати, копати грядку, ловити рибку, піч топити, мести хату й сіни. Киця, яка ухиляється від праці, зазнає навіть фізичного покарання: „Бити кицю, бити – не хоче робити”. Ганебно й красти. За те, що кіт „вкрав у баби квітку”, стала Галя кота бити, щоб не вчився так робить. І як висновок: „- не вчися, коте, красти, а вчися, коте роботу робити. Бери ціп іди на тік жита молотити”.
Сорока-ворона, ділячи кашу між дітьми, не дає їсти ледареві „Бо цей дров не носив, діжі не місив, хати не топив, дітей гулять не водив”. І навпаки, той котик, який сумлінно працював, одержить нагороду: „Дамо тобі та у твої лапи, дамо тобі сала, щоб дитина стала”.
Та найвища нагорода – пошана від людей. Не випадково колискова пісня „Ой, був собі котик”, закликає: „Не вчися, котику красти, а вчися робити – черевички шити. Та й не дорогії – по три золотії. Будуть люди купувати, будуть тебе шанувати”.
Дружну і наполегливу працю славить, наприклад пісня „Два півнички”. Бабуся не хоче продати бичка (пісня „Та продай, бабусю, бичка”), бо він багато працює. А звідси цілком логічно перед дитиною постає висновок, що коли на світі працює все живе і гарний лише той, хто працює, то й вона повинна працювати. У багатьох колискових піснях мати, звертаючись до свого сина чи доньки із закликом працювати, висловлює надію, що з них будуть гарні трудівники, помічники батьків: ”Люлі-люлі дитино, поїдемо по сіно, візьмем тебе з собою, ти нам будеш слугою. Ти нам будеш коні пасти, а ми будем сіно класти”. З уст матері в свідомість дитяти також вселяється надія, що воно виросте і, навчившись працювати, зможе прогодувати її в старості.
Праця як могутній чинник родинного виховання червоною ниткою проходить через усі жанри й види українського фольклору. Їй приділено дуже велику увагу в народних казках. Працьовиті персонажі казок завжди розумні, чесні, правдиві, скромні, людяні, доброзичливі, а ледарі – тупі, хвалькуваті, брехливі, з черствим і холодним серцем, здатним на жорстокість і злочини. Герої казок за чесну і сумлінну працю одержують нагороду, а за бездіяльність зазнають покарання. Гультяям і неробам народ часто виносить смертний вирок – „Дідова дочка і бабина дочка”. Зле ледащо було покаране.
Широко представлена праця в українських загадках. Трудовий процес людини, господарське знаряддя і результат праці – провідна тема багатьох загадок: („Ходить пані на майдані, туди гляне – трава в’яне” (коса косить). Подібні загадки спонукають дитину замислюватись над значенням людської праці, виховувати почуття поваги до трударя, бережливе ставлення до знарядь і результатів праці.
Народна педагогіка не тільки проголошувала обов’язок працювати, а й втілювала його на практиці. Вже з перших кроків батьки залучають дітей до посильної прані, у різних її видах, пов’язаних із самообслуговуванням, господарсько-побутовими потребами, участю в догляді за рослинами і тваринами, рукоділлі. Така різноманітність дає змогу підтримувати постійний Інтерес до трудової діяльності. Оскільки тут найбільше місце займає дитяча гра, цей період трудового виховання називається ігровим. Взаємозв’язок праці з грою виявляється по-різному: гра відображає працю дорослих, елементи трудових дій відбиваються в грі, ігрові моменти включаються в процес праці.
У своїх іграх діти відтворюють те, що спостерігають в родинному колі. Відображаючи в іграх трудові дії дорослих, діти проймаються любов’ю до їхньої праці.
До 7 років хлопчики й дівчатка здебільшого граються спільно (ігри „чорнодуб”, „квач”, „гуси-лебеді’). Однак є ігри для хлопчиків („коні”, „пиж”, „журавель”) та дівчаток („ляльки”, „ластівки”).
Як, бачимо, народна педагогіка послідовно відстоює потребу раннього залучення дитини до посильної праці. Чим раніше дитина вступають у трудову діяльність, тим краще, бо це повністю відповідає вродженому потягу людини щось робити, діяти. Гасити цей природний потяг не слід.
Провідними прийомами на першому етапі трудового виховання в родинній етнопедагогиці є показ і спостереження, які розширювали кругозір дітей та давали перші уявлення про різні види праці. Ці прийоми в основному охоплюють повідомлення дітям, елементарних знань про сільськогосподарську працю, риболовство, ремісництво, формування загальних уявлень про працю на основі щоденних спостережень і безпосереднього сприймання, цілеспрямований вплив на емоційний світ дитини через зосередження її уваги на тих сторонах життя, які пов’язані з трудовою діяльністю людини.
Коли дитині виповнювалось сім років, у селі на хлопчика надавали штани, і він ставав погоничем, поганяв воли під час оранки, пас телят, овець, свиней і допомагав по господарству. Дівчинці ж пов’язували поверх сорочки запаску і називали її кралею, бо починали вчити прати. Дівчата няньчили малят, пасли телят, овець, гусей, допомагали матері в хатній роботі.
Потім наступав другий, помічний етап у родинному трудовому вихованні, коли діти ставали активними помічниками батьків. Праця хлопчиків і дівчаток розмежовується дедалі більше, стає розгалуженішою, бо охоплює ширше коло виробничих галузей. Моральна підготовка до самостійної праці також набирає нового нюансу. Вона узгоджується з підлітковим віком з притаманними йому психологічними властивостями. Народна педагогіка націлює на те, щоб підлітки були помічниками дорослих не тільки в праці, а й разом з ними готувалися і відзначали трудові громадські і родинні свята, які супроводжуються барвистими народними обрядами, захоплюючими іграми, піснями, славлять працю та її результати, звеличують трударя, демонструють його красу. Педагогічне значення громадських і родинних трудових свят велике. Саме під час участі в трудових святах і обрядах кожна людина відчуває особливу піднесеність, бурхливий приплив свіжих сил і енергії, дістає багато позитивних вражень. Після тривалої наполегливої праці трудове свято для людини є завжди бажаним. Участь підлітків у підготовці до свята, як і саме святкування, має чималий виховний вплив. А тому народна педагогіка розглядає свята й обряди як одну з основних форм системи трудового виховання.
Народна педагогіка прагне дати підростаючому поколінню всебічну трудову підготовку. До організації праці вона висуває конкретні вимоги: подбати прo вдалий початок робота („Добрий початок – половина справи”), працювати енергійно („Робить, як мокре горить”), працювати зосереджено, не поспішаючи і не відволікаючись від головного („Хто спішить, той людей смішить”, „Коли почав орати, то у сопілку не грати”), бути витриманим, наполегливим і організованим, не боятися труднощів („Поки не упріти, доти не вміти”), доводити розпочате до кінця („Кінець – справі вінець”). В родинах дбали про навчання дітей ткацтва, столярства, ковальства, кравецтва, малярства. Профорієнтація розпочиналась з шести-семи років.
Відкриття обдарованості теж припадало на молодий вік. Мати-кравчиня прищеплювала дочці змалку любов до своєї професії. А батько-хлібороб з раннього віку навчав свого сина, що хлібороб – найголовніша професія на землі, до того ж доводив це не тільки словами, а й ділом, беручи хлопчика з собою в поле, показуючи як сіють гречку. А тому професійний вибір підлітка міг випливати з його нахилів, роду занять батьків, а також тих видів праці, які були поширені в тій чи іншій місцевості. Дуже авторитетною в цей відповідальний момент була порада батьків. Серед українських народних переказів і сповідань зустрічаємо ряд цікавих розповідей на цю тему: „У сім’ях селян, ремісників, робітників батьки прагнули передусім навчити дітей того, що самі знають. І не дивно, що часто одна й та сама професія традиційно передавалась у сім’ї з покоління в покоління. Українці здавна відомі, як чудові хлібороби, гончарі, муляри, столяри, ткачі. Народні умільці нерідко були чудовими педагогами, які вміли тонко, зі знанням справи здійснювати професійний відбір молоді до поширених серед населення професій, прищепити любов до своєї професії багатьом іншим людям, передати їм свої знання, уміння й навички. Та й помилялися вони в професійному відборі рідко. Тільки особливим їхнім талантом у поєднанні з палкою любов’ю до своєї професії можна пояснити те, що майже кожне село в Україні славилось людьми якоїсь професії – садівниками чи пасічниками, стельмахами чи ткачами, бондарями чи різьбярами, ковалями чи теслями, мулярами, шевцями чи кравцями.
Остаточне формування людини – працівника певної галузі за традицією родинної етнопедагогіки припадає на третій основний або завершальний етап трудового виховання, коли юнаки і дівчата остаточно утверджуються професійно, беручи безпосередню участь у всіх виробничих діях і вчинках нарівні з дорослими. Припустимо, якщо в батька-ткача син на другому етапі трудового виховання був лише помічником, який, виконуючи вказівки, підготовляв човник, намотуючи його нитками, змазував пряжу відповідним ‘ розчином, то на третьому етапі він вже міг сісти за ткацький верстат і під керівництвом свого наставника виткати кусок полотна. Завершальним етапом трудового виховання вважається той, коли юнак повністю може взяти ткання полотна на себе, замінивши досвідченого ткача, і розпочати цілком самостійну трудову діяльність.
Народна педагогіка наголошує, що найкращою спадщиною, яку залишає кожна людина, є діла. І найкращий пам’ятник – трудовий. У наших селах і містах існує прекрасна традиція називати іменами людей те добре, що вони виплекали своїми руками: „Степанів сад”, „Василева криниця”, „Солдатський міст”. Про велику увагу до результатів праці свідчить культ хліба в народному світогляді.
Хліб увійшов у життя як головний результат людської праці і основний продукт харчування. Народ цінить його над усе: „Без .хліба – не до обіду”, „Без хліба – худа бесіда”, Хліб – батько, вода – мати”.
Хліб – джерело життя. Він приносить у сім’ю достаток, радість, його берегли, як святиню і дітей вчили з повагою ставитись до .хліба, до зерна як символу людського добробуту й трудової доблесті. Шанобливе ставлення до хліба у трудовій родині прищеплювалось на кожному кроці. Дітям постійно нагадували, що в хліб укладена мозоляста людська праця, зневажати яку не можна. Під час їди старші стежили, щоб ні в кого не впала крихта хліба на долівку. За це дуже сварили. Якщо хтось ненароком випускав шматок хліба на землю, то мусив його негайно підняти і поцілувати, тобто вибачитись перед хлібом.
Поважливе ставлення до хліба утверджували на святах і родинних урочистостях, які супроводжувались обрядами його вшанування. Люди носили в кишенях шматки хліба, щоб ними частувати дітей.
Коли дорослі поверталися з ярмарку, то для дітей був найдорожчий окрайчик хліба, який дорослі приносили „від зайчика”. Хліб присутній у вигляді короваю на весіллі.
Народна педагогіка прищеплює дітям любов до землі, навчаючи їх любити землю всією душею.
Арсенал засобів виховного впливу з метою формування в дітей та молоді шанобливого ставлення і любові до землі в народній педагогіці дуже багатий. Це
насамперед фольклор педагогічного змісту й спрямованості, який оспівує красу й велич рідної землі. Дуже велику роль тут відіграє приклад дорослих, зокрема ‘ батьків у ставленні до землі, хліборобської професії, залучення дітей з раннього віку до сільськогосподарської праці.
Усе найцінніше, що має людина – життя, щастя, здоров’я, радість, довголіття, віра, любов, духовні й матеріальні блага, йде від землі. Із землею народна педагогіка пов’язує всі свої заповітні мрії, надії і сподівання, Тому серед численних добрих народних побажань чільне місце займає вислів доброзичливості: „Будь здоровий, як вода і багатий, як земля”. А того, хто посмів осквернити землю своєю негідною поведінкою, дошкульно б’є народне прокляття: ’’Щоб його земля не прийняла”, „А бодай тебе кидало об суху землю!”. Найвище виявлення поваги до чогось передається доземним уклоном, що символізує шанобливе ставлення до землі і тієї людини, яка на ній трудиться і живе, примножуючи добрі земні справи.